Кві 032015
 

 

 

Spivak

 

 

 

Тарас Шевченко

 

Було його складне життя,

Та він не вартий цього.

Полину ж я у небуття

Із згадками про нього…

 

Він був з родини кріпаків,

А це не перешкода,

Бо він творив, коли хотів

З любов’ю до народу.

 

Багато тих людей було,

Що його не взлюбили

Та час пройшов і все пройшло –

Царів тих замінили.

 

Ось вже нові віки прийшли –

Наші думки безмежні,

А пам’ятаєм ті часи,

Коли були залежні.

 

І з нами в пам’яті живе

Ім’я його безсмертне.

Письменника ми пом’янем,

Бо він – Тарас Шевченко!


Мале тіло – великий страх

 

Цей день не був найкращим із усіх,

Але на дощ ніщо не натякало.

Маленький павучок по стелі біг,

Та не відомо, що його так налякало.

 

Хоч ніг він мав лише чотири пари,

Він біг так швидко, що не наздогнати.

І серце його в тілі швидко калатало,

А розум думав: «Треба швидше ще тікать!»

 

Сховалася маленькая комашка

Під стелею у самому кутку.

Хоча була і більша за мурашку,

Вона змогла сховатись у тіньку.

 

Та ось вже близько, не втечеш нікуди,

«Як інколи жорстокими бувають люди!»,

І тільки оця думка промайнула –

Його в страшну машину затягнуло.

 

 

Вовчиця

 

Сліди від лап – це все, що залишилось

На тихій стежині у лісі.

Було це вночі, наяву, не приснилось,

Лунала тоді дика пісня.

 

Як шкода, що це не легенда звичайна,

Напевно у світі найгірша.

Історія дійсна з жахливим фіналом

Звучатиме в душах навічно.

 

Під сяйвом небесної міні-планети,

Що легко кидає проміння,

Видніється місце жорстокої смерті.

Вона не дана в розуміння.

 

Тут довга погоня була між кущами

І поміж деревами, в травах.

Те вовче виття розлилося лісами,

Голосся відбилось у хмарах.

 

Мішенню була не простою вовчиця,

Причиною стала дитина.

Не людська, що дома не може зігріться,

А та, що була з лісовини.

 

Вовчиця всім тілом дитя прикривала,

Неначе щитом живородним.

Інстинкт материнський і кров пульсувала,

Ще й кроком не ступиться жодним.

 

Кого убивати? Та їм без різниці.

І постріл часу не загаяв.

Враз пала вовчиця від пулі мисливця,

А серце спинилось без жалю.

 

За власну дитину, за спокій у лісі

Вона полягла між землею.

Вовча ще мале та воно зрозуміло –

І вий затянуло над нею.

 

 

І знову дивлюсь у небо я блакитне

 

І знову дивлюсь у небо я блакитне,

І знову зустрічаю радісну весну.

Під сонячним промінням усе квітне,

Та чи було так завжди наяву?

 

Невже ми вже забули ті години,

Коли усе палало навкруги,

Коли повітря розривали міни,

Від котрих не було сховатися куди.

 

Як нашу землю обливало кров’ю,

І смерть косила молодих людей.

Усі загинули у серці із любов’ю,

Залишивши Вітчизну без дітей.

 

Гіркії сльози, що текли по щоках,

Зістарені печаллю матерів.

Синів своїх чекали вони в муках,

Що полягли за мир коло ярів.

 

Молитися усі вони  почали

За те, щоб ворог вже нарешті відійшов,

За те, щоб мир посіявся між нами,

Кінець війни страшної надійшов.

 

Не забувайте тих, кому ми вдячні,

Бо їхня смерть подарувала нам життя.

Не всі пережили страхіття тії лячні,

Щоб зараз вільне мали ми буття.

 

Ви розкажіть, будь ласка, своїм дітям

Про ту надію, з котрою жили,

Про тих, котрі забуті своїм ім’ям,

Та тих, тіла чиї ще не знайшли.

 

І знову дивлюсь я на небо блакитне,

І знову зустрічаю радісну весну.

Я квіти покладу на плато непохитне,

Почту героїв славу почеснý!

 

 

Права людини

 

Наш світ – це небо,

Ну а вирій – ми.

В нас є потреби,

Є обов’язки в житті.

Та головна критерія народу,

Та є одне – усьому голова,

І через Це ми маємо свободу,

Єдина фраза: «Маємо права!»

 

В нам право є на добрую освіту,

На захист у сім’ї та у родині,

Ми маєм право працювати в світі,

І право є на сильну медицину.

 

Чимало є цих прав в країні,

Нам пам’ятати треба їх завжди.

Ви з ними проживете безупинно,

Адже без права звісно – нікуди.

 

 

Байка «Черепаха і Жаба»

 

Одного разу восени,

Як перший лист злетів додолу,

Як полетіли в вир птахи,

Між звірами склалася розмова.

А спілкувалися «невдахи» –

Це були Жаба й Черепаха.

На доленьку свою жалілись,

Та так, що слізьми всі облились.

«Ой горе! –  Черепаха розревілась.-

У мене хатка зовсім розвалилась».

«Тобі щастить – у тебе вона є!

А що буде зі мною? Вже холодно стає.»

Почув Горобчик їх розмову

Та підлетів до них додолу

«Невже це почалося нещодавно?» –

Спитав у них Горобчик прямо.

- Ну-у…

- Усе із вами зрозуміло

Ви ж за собою не гляділи.

- А нащо нам воно? Ми й так умілі,

Ми були кращі за все поле,

Доки не трапилося горе.

Та й взагалі, не зовсім ми розумні,

Щоб вчити штучки ці заумні.

- Ви намагались взагалі?

- Так! Трішки. А насправді – ні…

- Було б завзяття і терпіння,

То не тужили б покоління!

На жаль, сильніша лінь була,

Тому не вчилась дітвора…

 

Ось, що з тими трапляється,

Хто нічого робити не намагається!

 

 

 * * * * *

 

 

Сонце заходить за обрій.

І тихо, міняючи час,

Місяць з’являється в повні,

Добро, чи спасеш уже нас?

 

Як кішка шипить на собаку,

Кривавим це небо стає.

А сонце заходить за обрій.

І тихо, міняючи час,

Місяць з’являється в повні,

Добро, чи спасеш уже нас?

 

Хижак у цю пору дав скаку,

І відьма мітлу дістає,

Як кішка шипить на собаку,

Кривавим це небо стає.

А сонце заходить за обріїй.

І тихо, міняючи час,

Місяць з’являється в повні,

Добро, чи спасеш уже нас?

 

В ряди повставали всі зорі,

Нікого в цей світ не пуска,

А сонце таїться в коморі,

Ох доля у нього тяжка.

 

Повсюди нічого не видно,

Та чутно лиш крики і біль.

В ряди повставали всі зорі,

Нікого в цей світ не пуска,

А сонце таїться в коморі,

Ох доля у нього тяжка.

 

Надія згорає невпинно

В блакитному полум’ї мрій.

Повсюди нічого не видно,

Та чутно лиш крики і біль.

В ряди повставали всі зорі

Нікого в цей світ не пуска,

А сонце таїться в коморі,

Ох доля у нього тяжка.

 

Ось має приходити ранок,

Приносити віру і щастя

Без сонця не вийде світанок

Та хтось там далеко ще плаче…

 

 

Сонце

 

І місяць вже зайшов за обрій,

Останні зіроньки втекли,

А кожен враз, мов втратив мову –

Все засіяло навкруги.

 

Це наше любе сонце вийшло,

Одарувало всіх теплом,

Воно нікого не залишить,

Проникне в кожного добром.

 

У двір повибігали діти,

Ховаються то тут, то там,

Та сонечко все бачить звідти,

Знайде малечу по стопам.

 

Повільно вийшли з хат дорослі,

Як недовірливі птахи.

Ось посідали при дорозі,

Рахуючи уже роки.

 

А Сонце світить так же ясно,

Хмарин на небі ще нема,

І все в цей день буде прекрасно,

Адже на вулиці весна!

 

Сонет

 

Як покохати те, що вічним зветься?

Не тільки ти йому життя даси.

Хоч навіть це і еталон краси,

У всіх часах воно ще відізветься.

 

Як покохати те, що є миттєвим?

За ним ти довго будеш сумувати.

На жаль, умови ці не нам складати,

Бо ми прості, а шлях у нас життєвий.

 

Ось ти ідеш у ногу з часом вічним,

Навколо плинуть лиш секунди січні

Та можеш вчасно ти усе змінити.

 

Коли кохання спокій огортає,

Дано хвилину, щоб все зрозуміти

І полюбить того, хто вже чекає.

 

 

Книжковий світ

 

Навколо нас книжковий світ вирує

Такий непередбачуваний, ніжний.

Він кожного в хвилину зачарує,

Як барвами всіма в поляні сніжній.

 

В середині нього маленьке життя,

Що швидко заносить у вирій буття,

Немов пережив ти сто років і більше.

Насправді ти встиг розгорнути лиш книжку.

 

Юні принцеси й відважні пірати,

Серйозні історії та детектив -

Усе ти знайдеш, варто лиш погортати

Рукопис отой, що з-за моря приплив.

 

У кожному з них ти побачиш навчання.

Так звана Мораль допоможе в житті,

Читаючи байки почнеться навчання,

Яке не залишить тебе в самоті.

 

Для кожного цей світ книжок особливий,

Тут кожен підтримку й пораду знайде.

Якщо ти все вивчиш і будеш цим щирий,

То час негараздів тебе омине.

 

 

Мама

 

Відкривши очі перший раз в житті,

Почувши перший ніжний голос й слово,

Ми вже не будемо у небутті.

По світу нас веде ласкава мова.

Прекрасні очі кольору блакиті

Спокійно дивляться у кожен час.

Любов до них з’являється щомиті.

Зганьбити не посміють вони нас.

Лиш материнська усмішка по світу,

Не в’янучи, проводить нас вперед.

Яскрава, наче власним сонцем світить,

Не дасть залишитись нам посеред.

Приємний дотик теплої долоні

Залічить рани у душі твоїй.

Окутає – залишишся в полоні.

І серце б’ється у груді м’якій.

Вона у світі сама найрідніша.

Лише тривожить слух ім’я її.

І з кожним днем люблю її все більше –

Найкраща в світі, матінко моя!